Всеукраїнська програма ментального здоров’я "Ти як?"

Цього року «Ти як?» та команда фахівців доклали руку до того, аби «перший дзвоник» не був сигналом про стрес — ні для дітей, ні для батьків. 1 вересня психологи Світлана Ройз, Катерина Тімакіна та Ілія Єлісей Касторних провели спеціально розроблені уроки для учнів 1-11 класів на тему підтримки ментального здоров’я та навичок піклування про себе. Відсьогодні вони доступні для перегляду на сервісі MEGOGO у розділі «MEGOGO Освіта».

Прокидаємося вранці з готовністю гори звернути, а вдень вже накриває по повній. Це емоційні гойдалки, і хто тільки на них не гойдався.

Якось ми говорили про те, що допомагає нам відволікатися від тривожних думок, і зупинилися на тому, що немає єдиного вірного способу — хтось починає прибирати, хтось танцює, а хтось іде дихати повітрям. Ми відпускаємо важкі думки в русі.

Ми часто чуємо «у мене якась апатія», «мене накриває депресія…», та чи правильно розуміємо ці терміни? Чи знаємо, у чому різниця? Чи можемо відрізнити сильну втому від хвороби?

Початок навчального року змушує усіх нас хвилюватися, і це нормально. Адже до стресових умов додаються новий режим, взаємодія дітей з однолітками та вчителями, адаптація до нових уроків, а ще багато питань безпеки. Усе це потребуватиме додаткових зусиль і може стати ще одним джерелом стресу. Як з цим справлятися, поговоримо на першому уроці 1 вересня.

Де знайти межу між болем і задоволенням, чи можна вилікувати дофамінову залежність і як замінити нездорову звичку здоровою. Гостею подкасту «Простими словами» цього тижня стала Анна Лембке — докторка медичних наук, авторка бестселера про компульсивні залежності «Дофамінове покоління».

Кому дзвонити, коли зле? Яку лінію краще обрати? Це справді безкоштовно? Хочемо більше розповідати про лінії психологічної допомоги та звикати відкриватися, коли емоції б’ють через край.

Скоро до школи, і в реаліях сьогодення з’являється значно більше пунктів, про які треба подбати. Найважливіший з них — безпека дітей.

Зустрічаємо молодих, вродливих хлопців і дівчат, а потім помічаємо, що хтось із них втратив ногу чи руку, а дехто й обидві кінцівки. У голові зринає вихор запитань: як поводитися? відвести погляд чи дивитися в очі? як не бовкнути зайвого? може, варто сказати «співчуваю»?

Як ви сьогодні? Простежте, як проходить ваш день. Чи дійсно ви присутні там, де перебуваєте фізично? Чи пам’ятаєте, яким на смак був ранковий салат?