Всеукраїнська програма ментального здоров’я "Ти як?"

Від слова до діла далека дорога. Але афірмації дійсно працюють. Пояснюємо, коли та як.

Інколи просто хочеться написати комусь. Розповісти про те, що на душі, про свій день, про усі несправедливості світу, чи навпаки, поділитися радістю.

Слова — це найпростіший спосіб підтримати людину, адже це «інструмент», який майже завжди з нами. Але разом з тим, він може бути і небезпечним. Адже навіть коли ми хочемо підтримати когось, ми не завжди знаємо як це зробити правильно і що саме сказати. Невдало підібраними словами можна поранити. Тому ми підготували підказки, які слова можна сказати людині, щоб у них вона почула «мене люблять», «про мене дбають», «я маю значення».

Дай знати близькій людині, що можна не відповідати стандартними «добре», «норм», «ок». Бо ти поруч, можеш та хочеш — вислухати, підтримати, допомогти.

Ветерани не очікують, що ми розумітимемо, через що вони пройшли у боях та які випробування долають зараз на шляху до цивільного життя. Навпаки — кажуть, йшли захищати країну, аби менше людей усвідомлювали, що таке війна. Водночас захисники і захисниці будуть вдячні за емпатію і просту людяність. Досвід ветеранів вартий поваги!

Скільки часу перед сном дивишся серіали, гортаєш стрічку в соцмереж та прокручуєш у голові свою сьогоднішню відповідь начальнику? Пів години, годину чи до ранку

Панічна атака та напади тривоги можуть бути дуже страшними. Але є інструмент, який завжди буквально в наших руках. Розповідаємо, як допомагають звичайні постукування по плечах (будь-де, будь-коли).Пояснення, чому вони працюють, просте та логічне. Така вправа відволікає мозок та змушує зосередитися на фізичних відчуттях. Наша увага відіграє надважливу роль у психологічному самопочутті, і ця вправа вчить нас її скеровувати.Разом з Project HOPE Ukraine детально розповідаємо, як повторити «Обійми метелика» і підтримати себе та своє тіло у стресовий момент.

Доглядати поранених ветеранів — важка місія, яка зазвичай лягає на плечі рідних та близьких. Вони постійно перебувають поруч із ними у лікарнях, центрах реабілітації чи вдома. Вони беруть на себе догляд, фізичну й психологічну підтримку, а ще — купу бюрократичних питань. Водночас виконують хатні справи, виховують дітей і працюють.

Хоч би як нам було цікаво, хоч би як ми хотіли дізнатися, коли ж закінчиться війна, пам’ятаймо про особисті кордони одне одного. Запитайте ветерана чи ветеранку, як їх зустріли вдома, як почуваються, чим планують займатися, чи потрібна якась допомога… Навіть якщо людина цього не покаже, насправді вона буде глибоко вдячна вам за повагу і тактовність.

Розмова з Олегом Романчуком додає ясності та глибини в розуміння теми, про яку ми звикли мовчати. Що трапляється з нами, коли близька людина йде з життя? Як ми проживаємо горе, які процеси є нормальною реакцією на втрату, а які потребують додаткової психологічної допомоги? Що каже про стадії горювання сучасна наука і яку мудрість ми можемо віднайти в українських традиціях жалоби?